Нерідко нам трапляється чути переконання в тому, що польська мова це “та ж сама українська, тільки латиницею”. І це наївне переконання легко розбивається вже після першого знайомства з польською.
Дуже часто (попри всі старання студента і викладача) українці натрапляють на камені спотикання – типові помилки в усній польській мові. Розповідаємо, як саме вони виглядають. Перевірте себе, може і ви грішні 😉
Дзєнькує бардзо
Напевне, власне це розповсюджене словосполучення, відоме навіть тим, хто польською і не цікавиться, породило славнозвісне українське “дзєкання”.
Проте у польській мові не існує пом’якшеного звуку [з], і вимова “дзєнь добри” і “зєлони” – неприйнятна. Вимовляємо лише: dzień dobry [джєнь добри], zielony [жєлони] і т.д.
Іду на Ви
Українцям часто заважає рідна мова – зокрема ввічлива форма звертання на “ви” просочується у польські речення, туди, де її не має бути. Адже польською “ви” це звертання до групи осіб – друзів, однолітків, дітей, одним словом, тих, до кого ми звертаємось на “ти”. Якщо ж ми хочемо звернутися до когось з повагою – говоримо лише Pan, Pani залежно від статі; у множині ж – Panowie, Panie i Państwo.
Хто сказав “гав”
Вкотре аналогії з рідною мовою нам не допомагають: у минулому часі ми просто говоримо “я зробив”, “я зробила”; у польській необхідно додати особове закінчення “-em” або “-am”, якщо говоримо про себе, і ряд інших для решти осіб. Польською “zrobił” – він, а “zrobiła” – вона. Тож коли забуваємо про закінчення минулого часу – нашу дію завжди виконує третя особа.
Ходить гарбуз по городу, питається свого роду
Роди польських і українських іменників далеко не завжди збігаються, що не може не спричиняти часту плутанину – як-от українські іменники “суп”, “клас” чи “вітамін” у польській мові жіночого роду – “zupa”, “klasa”, “witamina”.
Тож коли вчимо польські слова, нібито такі подібні до українських, слід звертати пильну увагу на закінчення, щоб не вийшло щось на кшталт “красівий дєвушка” 🙂
Пилип у Римі
Ми часто можемо дещо переоцінювати власні знання і займатись такою милою і кумедною словотворчістю – вигадувати нові слова,“полонізуючи” українські, зовсім як у незабутній гуморесці Павла Глазового:
…Пилип меню розглядає, кінчик носа чуха.
Не зна мови, як то кажуть, ні рила, ні вуха.
І сказав він: — Пардон, гарсон! Фужер коньякессо,
Порціоні біфштексіно, гарнів — картоплесо.
Шугнув кельнер блискавично у сусідні двері,
Приніс м’ясо, і картоплю, й коньяк у фужері.
Зрадів Пилип, як дитина: — Штука непогана!
Не така вже вона й хитра — мова італьяна.
Береш слово, яке знаєш, та кінець доточиш —
І вже тобі несуть випить, і їси, що хочеш. —
Кельнер хитро посміхнувся, крутнув головою
І звернувся до Пилипа мовою такою:
— Ві тут єль би дуля з маком, а не картоплеси,
Єслі б нє бил мой бабушка родом із Одеси.
Якщо ви раптом впізнали себе – мерщій виправляйтесь, якщо ж помилки у польській – це не про вас, продовжуйте йти в цьому напрямку і самовдосконалюватись!
Залишити коментар